Дім, школа, війна…Баранівка

Дім, школа, війна…Баранівка

Історія Миколи Петровичa Сябрукa, Баранівка, Житомирська обл.

 

Сторінки історії Баранівки найкраще розглядати через призму історії людей. Спогади Миколи Петровичa Сябрукa, мешканця Баранівки, Житомирської області.

Дата запису інтер’ю: 28.05.2010

Брала інтерв’ю: Марина Чорна

Дім, школа, війна… а у нас же з ними конфліктів ніяких не було.

Сєбрук Микола Петрович я. Народився в ’26-у році 19-го грудня на святого Миколая якраз. То ми справляєм святого Миколая і день народження разом. Народився тут у Бароновці в цій батьковій хаті і так і живу по цей день тут.

005UA_0023

Ну, ми вчилися в сьомому класі, закінчили сім класів як началася війна. Ну, а як началась, як вже зайшли німці, то тут таке почалось: ті виїхали, ті десь поховались, таке, вобщим. Німці начали наводити тут свої порядки кругом в Барановці, це ж районний центр.

В нашому класі були євреї, вчилося чоловік десять євреїв. Дівчатка були і хлопчики були. Ну, то вони повиїжджали всі. Ну, не всі, а некоторі.

Точно не помню, скільки євреїв жило в Барановці. Вообще було багато. Багато було. В центрі, тут кругом євреїв жило багато. Там біля пів тисячі тільки розстріляних. Два поховання, три даже є тут розстріляних.

Багато тут євреїв жило. У нас же з ними конфліктів ніяких не було. Ми всі жили мирно й нормально. Ніхто ні з ким не воював, не сварився, не бився, не… ну, так як обично. Знаєте, часом буває всього, можна і посваритись, можна й ще щось, але ж на другий день же нормально всі живуть. Ми в школі учились, я ж кажу, у нас чи мало було в класі євреїв, то у нас ніякого не було конфлікта.

Поляків багато було. Тут, рядом з Барановкою був Довбишський район, зараз це вже один район, а це був польський район. У мене ось сусіди тут є, поляки, у цьому домі ось живуть. Тоже ми живем нормально, не сваримось, нічого. У нас нема конфліктів, нема ніяких, наоборот, як якесь свято, то ми й разом сідаєм і чарку п’єм разом, таке.

Зустріч з однокласником.

І ось якось пішли ми з своїм сусідом, отут, через дорогу жив, на рибалку на річку. У нас річка Случ. То пішли туди рибалити. Бовтаємось там, ходим понад берегом. Коли я чую, хтось гукає: «Коля, Коля». А цей, мій товариш, каже: «Це тебе, навєрно. Хто ж це такий? Нікого не видно.» А там густі такі лози, зарослі кругом по берегу. Стали ми, покинули сєтку. Дивимось, коли кущі роздвигаються, вилазить звідти такий чорний, темний, такий нещасний, Боже, обдертий увесь. Страшне, прямо. Підійшов до нас, стоїть, плаче. Аж тоді я його взнав. А це однокласник мій, з которим я вчився. Наші матері знайомі були. Його матір приходила до нас сюди, там в садок по грушки, по яблука. Ну, вобщем були знайомі. Хмара, фамілія їх.

[Мій однокласник каже:] «Коля, я втік, батька забрали десь в гетто. Вже, навєрно, розстріляли, а я, значить, з сестрою втекли. Мати нас на другі двері випустила…» Тоді вже темно було, то вони вибігли [зі свого дому і] десь по кущах там ховалися вокруг села. «То я вже тут сиджу голодний» – каже той Хмара, Наум на ім’я, – «Я вже не їв десь цілий тиждень». А ми щось там брали з собою [поїсти], отдали йому, щоб він поїв. Ну, а й що ж робити дальше? Ну, я йому кажу: «Ти сиди тут в кущах. Ми підем додому. Я скажу батькам, значить. Щось рішим. Сиди тут, нікуди не йди.» Ну, щоб поліцаї не зловили його, не побачили. Прийшов я додому, а мати була дома. Та й кажу матері: «Таке й таке… Я Наума Хмару зустрів, шкода його, що він там пропадає…» Ну, все їй розказую. Батьки порадились, а тоді мати та й каже: «Знаєш, що? Ось, як стемніє, вернешся туди тако огородами, полем, по кущах, тихенько. І його до нас до хати приведи.» Послала мене вечером, як вже темно було, щоб я його по темноті привів додому, до хати, щоб ніхто не бачив. Я так і зробив. Вернувся, а він там ждав мене. Я його привів сюди до себе [додому]. Мати його вже переодягнула там в щось моє, погодували його. Остався він в нас у хаті.

Віднайдена сестра та переховування.

Потім пройшло день-другий, та й моя мати питає його: «А де ж твоя сестра?» Його сестра Єва якраз закінчила десять класів й война началась. Тільки випуск їх провели й війна почалась. А він каже: «Вона тоже там десь в соснині, там десь тоже в кущах ховається.» [Мати каже:] «Підіть-но, знайдіть її там і привідіть її тоже.» Тож вечором пішли ми з ним вдвох. Я то знав кругом там ці ходи всякі, то ми там її знайшли і привели. І вони обоє в нас були, жили тут і переховувались. У нас над дорогою була ще дідова клуня велика – сарай, там було сіно, солома. То ми, як облава, там часто ховалися. А мати десь там ходила, взнавала, коли має бути облава, то ховала і мене, й його. Ховала нас то в сіно, то в погріб, кругом. Отам ми ховалися всі ці… Скільки? Єва і Наум у нас жили з кінця ’41-го року. Считай два роки.

Звільнення на Новий рік.

Я ще був подпольщик, связний з партізанським отрядом. В лісі було аж три партізанських отряди. У мене там на річці був човен. І ми з моїм молодшим братом Андрієм перевозили на ту сторону то оружие, то продукти, всяке. Що хоч. То боєприпаси всякі. То тепер мене нагородили медаллю «Партізан Украіни». Як уже наші начали підходити ближче, взяли Житомир, Київ, з Києва до Житомира. Чути -орудія б’ють, вони вже близько. Люди дізналися, що з Новоград-Волинського йде отряд карательний в Барановку. Всі начали ховатись, втікати в ліс. Ну, ми теж всі виїхали туди в ліс. Батько зробив там землянку, там ми ждали, коли вже наші прийдуть. А він, цей Хмара, каже: «Нє! Ну, що я буду у вас вже тут. Я піду в партізани.» А я знав, де в лісі знаходиться лагер партізанський. То я їх обох завів в той лагер в вони осталися в партізанах. У мене навіть є фотографії, де вони в партизанському отряді з автоматами. Я тоже хотів [з ними підти], але мене мати не пустила, каже: «Тут у тебе тоже ділов буде.» Так вже наші прийшли, освободили, погнали німців дальше туди до Шепетовки, туди на Ровно. Це ’44-й рік був. Нас освободили рівно на Новий рік. Вступили наші часті, вигнали німців якраз на Новий рік ’44-й рік. Але я теж служив, ще застав війну. Я сам фронтовик. О! Маю нагороди. В сімнадцять років мене забрали в армію, ну, по суті дела – пацан був. В сімнадцять років який там вояка я, але забрали мене в учебний полк. Я закінчив школу младших командіров, младшого сержанта [отримав]. І попав в артілєрію в дєйствующу армію. як закінчилась війна, то стареків, жінок, дівчат дембілізовували в першу чергу їх, а ми получились самі молоді, то ми довго служили. То сім років я ще служив в армії. А дембілізувався аж в ’51-му році.

Зустріч по війні.

Це вже десь наприкінці 60-х роках, помоїму, було. Батько мій пішов в неділю на базар. А я вийшав та й хожу по городі тут. Це літом якраз. Коли батько вертається. Дивлюся з ним хтось іде тоже. Думаю, хто це такий. А батько каже: «Ніколай, ти не взнаєш, хто це такий?» А я кажу: «Не взнаю, не знаю, хто.» Як я сказав: «не знаю», він (незнайомець) як став, плакать. Стоїть, плаче, ридає, як та дитина. А він майором вже тоді був. То батько каже: «Це ж Хмара!». Ох ти, йолкі палкі, я кажу, ну, я дєйствітєльно не пізнав. Ну, ми бачились коли? Оце як ховалися тут. Ну вже скільки времєні пройшло.

Найм приїхав в Барановку, бо тут ще жив його дядя. Він був председатель райпотребсоюза. Він зайшов до нас до хати, жінка моя поставила угощеніє, а він сидить та й розказує, як моя мати пекла хліб та пероги, чорні такі, з житньої муки з квасолею. І вже зараз їх, мабуть, то і навряд чи хто схотів би їсти. А тоді це було ділекатес. То він сидить за столом плаче і каже: «Я помню, як я їв ті пероги з квасолею. Які вони були мені смачні. Я, – каже, – стільки вже часу пройшло, а я всьо время чувствую ті переги з квасолею, які вони були смачні й хороші». Отаке.

По війні.

Той Хмари осталися живі й здорові, пройшли війну. Наум ще й награди получив – орден Красної звізди. Воював на фронті. Потім його направили в воєнне училище і він кінчив Київське воєнне училище связі. Прослужив в армії всю жизнь. Дослужився до полковніка. Жив в Брянскє (Росія), а зараз живе в Германії. А він то часто по телефону там дзвонить як не до мене, то до мого сина. На день народження мене поздоровляє всігда дуже. Он, сина мого поздоровляє тоже. А сестра його – Єва, закінчила Харковський юридичний інститут і була судйою в сусідньому районі біля Барановки. А потім в Житомирі була в обласному суді. А її дядя жив в Америці. То той дядя приїзжджав до неї, запрошував до себе, Вона щось довго не хтіла,но на кінець рішилась і виїхала тоже в ту Америку і зараз живе в Чікаго. Тоже пише мені, поздоровляє. Вони як мали виїзджати звідси, то приїхали обоє сюди, до мене, тут, у мене, жили тиждень пошті. Навезли подарків багато, всього понавозили мені. Там гостинців, а, Боже, цілу кучу всього. Вобщім, такі благодарні дуже.

Медаль.

Медаль дали за спасєніє людей від рострєлу. А батька їхнього й матір растреляли. Тут у нас за Баранівкою з три тисячі розстріляли людей.

Єва Хмара, вона по чоловікові Гладкая, вона писала туди десь, в Єрусалим. Там, раз писала, другий. То вони як тут приїзжали, то вона росказувала. Ну, і я розказував всю цю історію ще. І рєшили присвоїти медаль мені й моїм батькам. Матір звали Мар’яна, а батько – Петро.

Медаль я отримав в Житомирі. Тут була посол Анна Азарій, з Ізраїля. То вона приїхала в Житомир і мене визвали в Житомир, в обладміністрацію, не мене ж одного, [там були] з різних районів, з усієї Житомирсткої області. Було чи мало людей. З мого району то я один остався. Там в торжественній обстановкі виступали, поздоровляли всі і вручали нам [медаль]. Гарно дуже. Там кореспонденти брали інтерв’ю. Я ще там виступив. Потім ще й вгостили нас дуже-дуже добре, що я ще й помню й до цього часу. [Це було] в 2000-му, а ще ’98-го року мені й батькам моїм присвоїли Правєдніка України.

Вже не таємниця, а подвиг.

Во врем’я війни, як були німці, то ніхто не знав, [що ми когось переховували]. Тут тримали в секреті. Як знайдуть поліцаї єврея в хаті – палили хату, і клуню, сарай, все кругом, ато ще могли й розстріляти. То, то було дуже строго. То треба було дуже в секреті тримати. Рискували дуже. Тільки жандармерія чи поліція знайдуть… Щоб знайшли були цього Хмару тут, то були б спалили б і хату, і всіх були б.., а то ще й розстріляли б.

Це було дуже, дуже опасне мєропріятіє було, дуже опасне.В [сусідньому] селі тоже якось один дядько тоже двух євреїв сховав у себе. Приїхали поліцаї, жандарми, зробили облаву і знайшли їх там. Спалили те хазяйство дядькові, хату спалили, сараї, клуню, все попалили кругом. А він якось, цей дядько – на поле, в кущі і втік. А хату, все попалили там. Так що це каралось дуже строго.

О, після війни то канешно, ну, як, інакше. Мати моя в курсі діла була, кругом мала знайомих, то вона знала й інших людей, які там тоже ховали. Знаходилися такі люди. Зараз вже нікого не [в живих] осталося. Нема нікого. Як я на всю вулицю один ветеран.

Тут ось, приїздив фотокореспондент, писали [про мене] в газеті. Зараз молодь почала цим цікавиться. Тут приходили й учні, весь клас прийшов і вчителька. Я їх тут всіх розсадив і тут їм розказував все. Приходять без кінця. І сьогодні були. Он, квіти принесли. В школу запрошують. Ось перед Дньом побєди концерт давали і я там був, виступав. Я в школі в цій одній, в школі другій виступав. А це, в [одній з цих] школ я учився сам з цими Хмарами – братом, сестрою. [В тій] школі фотографії висять мої, розповіді, документи сфотографіровалі. Того колись не було, раньше нє. а зараз, я сказав би, років п’ять запрошують в школу на свята і без свят, просто так. То там учні сидять і запитання там задають, і дівчатка, і хлопці, там вони всі цікавляться і вникають, як там було, розпитують все по подробностях, молодці. Треба молодим, цим школярам, учням треба розказувати, щоб вони знали, що було, що робилося в нас тут раньше за время війни, за время окупації. Хай знають, що тільки на дискотеку там бігати бігом та танцульки витворяти. Хай вони знають, що було, як їхні діди жили, що вони робили, що робилося в той час, во время війни.

Джерело

Читайте також,

10 фактів про Україну і Росію, які потрібно знати обов’язково!

10 найкрасивіших куточків природи в Україні

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *